Рецензію на цей фільм я хотів би розпочати з того, що до українських екранів він йшов цілих два роки – шалений строк в порівнянні з прем’єрами популярних фільмів, котрі дистриб’ютори намагаються впхнути в програми показів, поспіхом вигадуючи будь-які легенди аби на день-два випередити прем’єрний показ в інших країнах. У випадку «Замерзлих душ», фільм як класне вино, певний час відлежався в кіно запасниках. Набравши за цей час певного шарму, специфічного смаку, неспішно вийшов на широкі екрани.

Однак така затримка – не просто примха якогось кіно-виноділа, котрий уважно відслідковує зрілість того чи іншого фільму. Подивившись стрічку, розумієш, що не тільки у неї самої, але й у її головного героя така доля – спізнюватись, затримуватись, відкладати на потім у сподіваннях на прихід свого зоряного часу. Головний героя картини – не дуже успішний актор, котрий вирішив заморозити свою душу до тих пір, поки не настануть для неї кращі часи. І щоб його талант, в котрому він настільки впевнений, не зник не помічено, а з’явився саме тоді, коли всі будуть здатні його справедливо оцінити.

Багато разів кінематографісти звертались до теми «будь собою», але на цей раз француженка Софі Бартез, котрій належить авторство як режисури, так і сценарію фільму, запропонувала глядачам щось дійсно оригінальне. Однак, назвати стрічку прикладом справжнього авторського кінематографу, не наважусь.

Та й сама задумка, не дивлячись на всю її сміливість, часом обігрується достатньо примітивно – сховище для душ виглядає як елітарний морг для домашніх звірів чи як щось на кшталт абонентських скриньок, котрі від своїх поштових братів відрізняються лишень температурним режимом.

Фільм примушує задуматись, наскільки недоторканною для сучасної людини є душа. І наскільки справедливо відноситись до неї як до рядового товару чи власності, котру можна заморозити, відкласти, чи здійснити якісь інші звичні дії. Картина запевняє, що в людині все ж є щось, що не підвладне лише її волі, а навпаки – він має підкорятись цьому (душі в нашому випадку). І щоб бути таким, яким ти є – насправді найкращий для тебе варіант.

Зізнаюсь, ніколи не гадав, що душа має суто матеріальний вираз, котру для кращого зберігання варто заморозити. Тому абсолютний матеріалізм самої ідеї фільму може дещо напрягти тих, хто вірить в існування інших вимірів і впевнений в безтілесності самої душі.

Але якщо ви здатні закрити очі на всі ці тонкощі, то фільм ви сприймете не без цікавості. По-перше, в стрічці ряд класних акторів, якщо б картина біла повністю провальною, вони врятували б її лишень своєю присутністю. Це я перш за все про Емілі Уотсон та Пола Джаматті, для котрого фільм став просто таки театром одного актора.

По-друге, особливий респект оператору – слідкуючи за історією його очима, навіть найбанальніша сцена наповнюється особливим змістом, загадковістю, якимсь стильним тактом.

Ну і по-третє, приємно, що в картині використовується музика української групи «Мертвий півень».

Kairos