Замість епіграфа: “Мені пропонували – або в’язниця, або армія... І знаєш, що найсмішніше? Якби я обрав в’язницю, то уже б вийшов...” – цитата з розмови двох піхотинців. І справді, краще б він обрав в’язницю...

Загін морських піхотинців (читай: снайперів...), а серед них “випадковий” рядовий Ентоні Суоффорд (Джейк Гілленхаал) (якщо вірити його словам – заблукав по дорозі до коледжу...), екс ув’язнений Алан Трой (Пітер Сарскгаард), суворий старший сержант Сайкс (Джеймі Фокс) та ще компанія дивакуватих та безстрашних хлопців, проходять тяжку школу американської армії. Для кожного з них найзаповітніша мрія – постріляти. І когось обов’язково цими пострілами вбити. Але після багатьох місяців, проведених у жахливих умовах пустелі Кувейту (час – початок 90х, перша іракська кампанія США), де можна зійти з глузду і не помітити цього, а Різдво, всупереч американським канонам, – це чоловіча вечірка голяка, після усього, що довелося пережити цим хлопцям, війна для них – 4 дні, 4 години і 1 хвилина. І при цьому – жодного пострілу. Але саме ця війна змінила їхні життя. Саме вона змусила одних після всього поспішити до теплого родинного затишку, а іншим не дала ніякого іншого вибору, аніж залишитися на цій війні. І залишитися до останньої хвилини, до останньої секунди їх життя.

Яким багатообіцяючим був трейлер до стрічки “Jarhead” (у “жорсткому” перекладі українських кінопрокатників – “Морпіхи”... )! Драматизм, внутрішня боротьба, розпач, знесилення – величезне поле для роздумів та переживань для глядача. А що ми побачили? Здавалося, ніби вдалий трейлер просто розширили якимись непотрібними подіями, сюжетами... Хоча і подій було небагато. Принаймні, все здавалося однотонним, сіро-жовто-зеленим, як сама пустеля, переливалося, ніби пісок, але у якусь конкретну піщану скульптуру вкладатися аж ніяк не хотіло. Шматок звідти, шматок звідси – розбирайтеся самі, шановні глядачі! Можливо такою і є проза армійського життя, але де поділася поезія кінематографу?! Замість розмаїття цікавих персонажів та героїв ретельно розроблений лише сам Ентоні Суоффорд (до речі, саме за бестселером цього морпіха і знято стрічку), а от інші рядові... Тільки під кінець фільму я розібралася, кого як звуть, і це ще не говорячи про те, що я так і не змогла розгледіти бодай у комусь із них Особистість. І хоча я й вважаю Джейка Гілленхаала чудовим актором (молодець, Донні!), але і він запам’ятався, мабуть, лише тому, що творці фільму просто надали йому більше “ефірного часу”. Цікавим був ще Алан Трой... Хоча хіба “був”? Міг би бути. Міг, але не став. Це можна сказати і про інших героїв. А шкода.

До плюсів стрічки можна віднести цікавий та якісний саундтрек (пісні добиралися самим Семом Мендесом (“Краса по-американськи”), режисером стрічки), але хіба цього досить для справді якісного продукту кінематографу?.. Хоча оптимістичним сподіванням самого Ентоні Суоффорда можна лише позаздрити: “Я дуже задоволений екранізацією. Думаю, Сем Мендес передав усе, що я хотів розказати і показати моїм читачам, подивимось, як до цього поставляться глядачі...” Що ж, і справді, подивимось...

Jane